Юрій Завадський

Вірші Юрка Завадського із збірки “юрійзавадський”

***

Що я думав,

Коли гриз нігті,

А пожовклий листок,

Що прилип до куртки,

Раптом відірвався і завис над вулицею,

Як моя смерть.

Я дивився на нього,

Меншаючи,

Дивився догори?

***

Попри все – ранок,

По дорозі ні сліду, птахи в деревах,

Вранішній дощ, як біль над очима.

Може, хтось відкриє браму,

Викотить на дорогу фіру,

Виведе коней і стане до розмови з сусідом.

Відкриті двері, протяг по скронях,

Після ранку – нічого, ніби порожня долоня.

***

“Татові”

Відкриваю йому долоню,

Як вікно, а там світло,

Як кров, а там сила,

Як теплота, а там Вітчизна,

Як зморшка.

***

… що не хочуть мені відкрити дверей.

Вітер рухав шторою.

Я не хотів говорити,

Я не хотів мати паспорта,

Я не хотів бути їм другом,

Я не хотів купувати собі життя,

Я не хотів платити податки,

Я все одно жив на цій землі.

І ті люди…

***

Я досі не можу повірити,

Що між нас вже когось нема,

І нема українців, і нема вже нікого.

Я зпід листя вишпортую

Заіржавілі гільзи.

Пробачте мені, хто загинув молодшим за мене,

Пробачте…

***

Коли прагну що-небудь про тебе написати,

Думаю відразу про все.

В тому вірші, певне, була б наша Вітчизна,

Потерті куртки поетів,

Їхні задубілі пальці,

Коли внесуть труну,

І українські танки,

І широкоплечі ветерани УПА,

І осінні клени вздовж вулиці,

Що засипають листям фіртку.

***

Про те, що я побачу, нічого не буду говорити,

Встану вдосвіта, повітря гостре, і не буду знати,

В який бік світу піти.

Вулиця народжує напівпрозорі постаті…

Як же розчинити в собі скорботу,

Голод і голе коріння в ярах,

І самотній біль, поза своєю землею,

Поза своїми чуттями?

Де мої очі, щоб бачити сором?