Згадаємо 90-і роки минулого століття. Суцільна бідність, безробіття, неповна зайнятість як порятунок, затримки з виплатою зарплатні та пенсії, масова міграція за кордон. Звісно, тоді шукали роботу по знайомству, благали усіх – «лиш скажи, коли місце у вас появиться», «я віддячу», «я в боргу не залишуся». І таки знаходили: знаю безліч випадків, коли дружина – бухгалтером, а чоловік на складі, студент потім привів пів-групи у цех, на ринку «перекваліфіковані» вчителі займали поряд місця продажу для колег із кафедри тощо. І всі вони були щасливі, бо нехай на складі, нехай не в конструкторському бюро, а у запиленому холодному цеху, але була робота, і з того тішився, і ділився з радістю з тим, хто рекомендував, першою зарплатою.

А потім стало легше, промисловість потрохи, нехай за рахунок природних ресурсів нашої неньки, але частково відновилася, до нас чи «на нас» прийшли іноземні компанії, врешті решт, прийшли кошти від заробітчан. Отож, появилася платоспроможність, підвищився попит, виробництво ще стимульнулося. Всі заговорили про «школу бізнесу», «ринкову поведінку», начебто, ми цього навчилися за кордоном і виробили власні стратегії. Але чи справді навчилися? Якщо так, то чого? Розкошів, пихи «мій тато купить театр», кредитів… І була робота. І росли зарплати. Потім уже просто так. За даними Держкомстату, реальні доходи громадян у січні-квітні 2008 зросли на 17,7%; причина – кадровий голод. Хто не міг платити великі гроші секретарці – втрачав її. «За 10 доларів помити офіс? – Нема дурних». Оцього навчилися. Секретарка уже не платила взятку за працевлаштування, полювання за спеціалістами набуло масштабних розмірів, підприємства привозили спеціалістів з інших регіонів, платили студентам-майбутнім працівникам за навчання на останніх курсах.

Опа. Світова криза ушкварила українського гопака. Віддаємо машини-квартири назад, закриваємо спочатку третій, потім другий, потім пів-першого бізнесу, нерухомість здаємо в оренду, а так як скупердяї, то просто зачиняємо на ключ. Робота була та й загула. І знову «я відплачу, лиш візьми на роботу мою доньку» 2008го, «чоловіка» - 2009го, «мене» - 2010го.

І марки одягу згинули (продаж «на секонді» не рахується), і мережі маркетів закрилися (місцевого і національного значення), купа європейських підприємств хотіли зайти до нас, але пішли дальше на Південно-Східну Азію і Турцію. Представники легкої промисловості про це пробували кричати, але їх ніхто не почув. Відмовляємося від японських товарів – мотоциклів, побутової техніки тощо, їздимо на китайських авто, носимо китайські капці (виготовлені спеціально для нас)… Товар продається виключно дешевий (я не про ціну J), з дешевої сировини, практично одноразовий…

"Об'єкти були закриті в результаті їхньої економічної неефективності", - пояснення у ЗМІ акціонерів фірм/брендів, які пішли з ринку України. Звідки то така економічна неефективність? Невже причиною є лише податкова політика держави? А справді, чому так важко іде збут, чому стоять цехи, чому і далі пустують столики в ресторанах? В Україні загалом, в Тернополі зокрема?

Для потенційних інвесторів ми є «величезним ринком збуту, зосередженням неефективних енерговитратних виробництв, а також місцем з погано розвиненою сферою послуг». А, так як ми цього усього потребуємо, то у інвесторів виникає резонне питання – чому ж так важко з нами…

Але ж придивіться уважно – хто керує, продає, рахує? Знову родичі, знайомі, родичі знайомих. І як вони це роблять? Як мінімум, неохоче: «перечекаю кризу», «перебуду поки тут», «знову декілька кроків назад в кар’єрі» тощо. Професійно? Навряд чи.. Вчитися на новому тимчасовому місці неохота. Віри в те, що це уже надовго, немає, навколо світ рушиться, як тут встоїть сімнадцятий магазин спідньої білизни. Якість – не основне, аби ціна мала була - тож берімо ДСП тонше і легше Недотримання так званої трудової дисципліни - «Дядько не дідько, не вижене, якщо завтра спізнюся». Внутрішнє незадоволення на зовнішньому фейсі відлякує покупців, і якщо власник не привабить цінами чи ексклюзивом, продажі падають, не поспівши піднятися. Озирнувшись навколо, бачимо п’ятимісячне існування магазинів, тримісячне існування послуг, одномісячні прибуткові здані звіти нових зареєстрованих ПП.

Маю таке враження, що акціонери не бачать тих, хто працює на зростанням вартості їх акцій J Тим паче, на маркетингові заходи, в тому числі і на навчання чи на перевірочні акції типу «таємний покупець», у час кризи не прийнято виділяти коштів. Лиш один з наших Партнерів постійно повторює фразу «Ми боремося за кожну гривню споживача» і наполягає на якості товарів, якості продаж, якості управління, і вимагає це від менеджерів і від себе.

Попереду осінь, очікується пожвавлення на ринку, вогники надії горять в очах власників, якось би то їх запалити ще і в очах найманих працівників… Світова економіка би нам подякувала.

З повагою, Тетяна Гудзюк, редактор сторінки «Робота»,
співзасновник ТзОВ «Компанія «МИ».